23.05.22 Ділова гра "Зустріч з юристами "

16.05.22

№ 17.2, 17.4 стр. 163

22.04.22 Паралельне перенесення.

27.04.22

Характерною ознакою політичного життя в Німеччині була відсутність традицій лібералізму, що пояснювалося слабкістю німецької буржуазії та її залежністю від держави. На відміну від консерваторів, центристів і соціал-демократів, лібералам бракувало міцної опори в суспільстві й підтримки впливових державних і політичних діячів.

Характерною ознакою розвитку німецької економіки на початку XX ст. було зростання темпів виробництва й накопичення капіталу, зміцнення позицій монополій. Кількість підприємств з понад тисячею робітників за перше десятиліття XX ст. збільшилася вдвічі й становила майже половину німецьких підприємств. Економічний розвиток країни супроводжувався впровадженням у промисловість найновішої техніки, що допомогло швидше завершити індустріальну революцію й стати економічно могутньою державою. Більшість німців була зайнята в промисловому виробництві, а не в сільському господарстві. Чисельність найманих робітників з 1882 до 1907 р. зросла з 6 до майже 11 млн осіб.

Період німецької історії 1871-1918 рр. визначається вченими як «рубіж часу». Наприкінці XIX — на початку XX ст. Німеччина продовжувала жити за конституцією 1871 р. Правлячим у Німецькій імперії став юнкерський блок.

Трести поступово монополізували виробництво основних товарів, контролювали понад 50% промислового виробництва країни: «60 родин» (Рокфеллери, Моргани, Меллони, Карнегі) контролювали економіку держави.

На початку XX ст. найбільший вплив мали нафтовий трест «Стандард Ойл» Дж. Рокфеллера (виробляв 90% нафтопродуктів) і металургійний трест Дж. Моргана (виплавляв 66% сталі).

Будуються великі трансконтинентальні залізниці, які сполучають західне та східне узбережжя: Північно-континентальна (Сан-Франциско — Нью-Йорк) та Південно-континентальна (Новий Орлеан — Південна Каліфорнія).

Політичний устрій. Своєрідним підсумком реформ стало прийняття в 1889 р. Конституції країни, яка була створена за зразком німецької. Японія стала конституційною монархією із широкими правами та законодавчою ініціативою імператора, особа якого проголошувалася «священною і недоторканною». Імператор мав право оголошувати війну, підписувати мир, укладати договори, скликати й розпускати парламент, призначати та звільняти вищих посадових осіб.

За Конституцією парламент складався з двох палат — палати перів (верхньої) і палати представників (нижньої). До верхньої палати входили аристократія, члени імператорського двору, що призначалися на сім років. Нижня палата обиралася на чотири роки. Виборче право отримали лише чоловіки, що досягли 25 років і сплачували податок не менше ніж 15 єн. Таких виявилося лише 1 % населення. Парламент затверджував бюджет, але його права в цьому питанні обмежувалися. Уряд був відповідальним не перед парламентом, а перед імператором. Згідно з Конституцією, при імператорі діяла Таємна рада — найвищий консультативний орган.

Наприкінці XIX ст. в Японії виникли профспілки. У 1896 р. відбувся перший робітничий страйк.

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ. На відміну від Китаю, де традиції і консерватизм перешкоджали запровадженню європейських нововведень, молодий імператор Японії Мейдзі рішуче вдався до запозичення досвіду Європи. Розвиток Японії в останній третині XIX ст. прискорився. Реставрація влади імператора супроводжувалася усуненням від управління державою тих князівських кланів, які чинили опір проведенню нагальних реформ. Важливу роль у послабленні їх впливу відіграла аграрна реформа (1872—1873 рр.), за якою частина землі відійшла до селян. Унаслідок реформи селяни отримали у власність ділянки землі, які вони обробляли. Замість натурального податку було введено єдиний поземельний податок у розмірі 3 % від вартості землі. Однак навіть така незначна сума виявилася непосильною для селян, оскільки земля в Японії коштувала дуже дорого. Для сплати податку доводилося

Монархічні угруповання боролися за владу. Національні збори, зібрані 1871 р., складалися переважно з монархістів. Першим президентом республіки було обрано монархіста Тьєра. Вимоги більш твердої політики з боку монархістів змусили його піти у відставку.

у Франції в 80-90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж підрядчики розкрадали кошти. Правління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило на продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отримати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витративши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.

Франція невпинно розширяла свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад. Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький договір про розмежування Судану. Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.

У сфері зовнішньої політики і консерватори, і ліберали дотримувалися принципу "європейської рівноваги", згідно з яким жодна держава не повинна домінувати в континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості посісти провідне становище в Європі. Зберігаючи домінування на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.